Майбутній імператор народився 3 листопада 1852 року, і був сином імператора Комей та його фрейліни з роду Накаяма. Про його дитинство відомо небагато, і ці дані досить суперечливі: деякі джерела стверджують, що він був сильним, і любив займатись сумо, інші стверджують ніби він навпаки часто хворів. У 1860 році його було оголошено офіційним спадкоємцем престолу.
Це були важкі роки для Японії: США змусило країну підписати невигідні торгові договори, а в середині її розривали міжусобні війни. Необхідність реформ усвідомлювали деякі японські самураї,сами вони стали опорою Муцухіто, і допомогли йому утвердити в Японії верховну владу імператора. Молодий правитель оточив себе розумними і досвідченими радниками які допомогли йому розумно реформувати країну.

1) Візантійська імперія, фактично, єдина держава в якій у ІХ продовжувало панувати рабство (рабів використовували майже всюди: і в селах, і в містах, відомі випадки коли раби воювали за інтереси Візантії);
2) Збільшення чисельності париків (залежних селян) було не на руку імперській владі та чиновницькому апарату, тому що це призводило до зменшення кількості стратіотів, а це в свою чергу негативно позначувалось на боєхдатності візантійської армії, яка вела постійні війни;
3) Імператор та знать намагались зберегти дрібне землеволодіння напротивагу великому землеволодінню, тому що феодали встановлювали свої закони на своїх землеволодіннях і не були зацікавлені у веденні війн та поповненні імператорської скарбниці;

Македонія у XV–XIX ст.
До 1394 р. вся Македонія, за винятком деяких південних її частин, опинилася в руках турків.
Внаслідок османської окупації Македонії частина християнського населення була знищена. Багато феодалів втекли на захід і північ, частина з них пішла на компроміс з османською владою, а деякі прийняли іслам. Число турків і мусульман у Македонії було незначним до XV-XVI ст.ст., коли турки-кочовики з Анатолії, що називалися юрюками, були переселені османським урядом до сільських районів області. Друга хвиля ісламізації припинилася у другій половині XVII ст., у час і після Кандійської (венеціано-турецької) війни (1645-1669) і війни Священної ліги (1683-1699). У східній Македонії і Болгарії обернутим в іслам у цей період дали назву помаків (помічників), оскільки вони служили в Османській імперії у місцевих поліцейських силах або у допоміжних військах. Навернення до ісламу відбувалося в той час і в інших районах. У XIX ст. османський уряд оселив у ряді місць Македонії мусульман-черкесів. Крім того, після звільнення Сербії, Боснії і Герцеговини і Болгарії від османського ярма багато мусульман залишали ці території і поселилися в Македонії.
Населення Македонії постійно виступало проти османського правління та ісламізації. У 1560-х роках, в останні роки правління Сулеймана Прекрасного, в Македонії почалося повстання проти османського ярма. Ще більш значні за масштабами повстання спалахували під час австро-турецьких воєн (1593-1606, 1683-1699).
перебувала під австрійським правлінням.

Эти земли были заселены славянскими племенами в VI-VII веках. В X-XI столетиях они вошли в состав государства Дукля (Зета). В XII веке Босния стала практически самостоятельным государством, наиболее значительным из небольших племенных княжений. Сохранить свою независимость она не смогла: в середине XII века баном Боснии вместо представителя местной знати стал вассал венгерского короля славонский феодал Борич. Затем Босния на тринадцать лет попала под власть Византии, но вскоре вновь перешла к Венгрии. В XIV веке при бане Твртко I (1353-1391) Босния была провозглашена королевством и присоединила часть сербских земель и участок Адриатического побережья. В 1448 году в ходе междоусобной борьбы Степан Вукчич провозгласил себя герцогом. Его владения и получили название Герцеговины. В 1463 году турки завоевали Боснию, а в 1482-м - и Герцеговину. В 1583 году 8 санджаков, созданных на этих территориях, объединились в боснийский пашалык.
Поскольку территория Боснии и Герцеговины находилась между Сербией и Венгрией (в состав которой входила и Хорватия), правители этих областей вынуждены были допускать свободу вероисповедания. В XII-XIII веках здесь появилась своя церковь, которая приспособила в своих целях учение богомилов, бежавших из Болгарии. Религиозная чересполосица в Боснии и Герцеговине облегчила проникновение туда ислама. Интенсивная исламизация привела к тому, что этническое самосознание здешнего населения стало весьма неопределенным, а мусульманская религия - одним из главных этнических факторов. Со временем слово "мусульманин" стало обозначать национальную, а не религиозную принадлежность.

Перші поселення людини на території сучасної Словенії виникають ще у часи палеоліту.* Археологічні знахідки, які відносяться до бронзового віку (приблизно 2000 – 900 ст. до н. е.), свідчить про те, що найбільш густо населені в цей час були райони на південь від сучасної Любляни - Люблянсько Бар’є та біля озера Церкниця.
Приблизно у 700 році до н. е. місцеві племена іллірійців були підкорені італійськими племенами, які принесли із собою навички виготовлення зброї та знарядь праці із заліза. Вони розселилися в основному на території сучасної провінції Доленська. Пік їх економічної та культурної активності припадає на 650 – 550 роки до н. е. (так званий Хальштатський період)**.
Десь у ІV ст. до н. е. племена кельтів з території Центральної та Західної Європи починають проникати на Балкани. Вони змішуються з місцевим населенням і утворюють першу протодержаву на території сучасної Штірії та Карінтії – Королівство Норік.
У ІІ ст. до н. е. багатий залізом і золотом Норік притягує увагу римлян, які підкоряють королівство і просуваються далі вглиб території сучасної Словенії та півострова Істрія. На завойованих землях римляни будують фортеці, вимощують шляхи, що з’єднують нові військові поселення. З цих давньоримських фортець згодом розвинулись такі важливі словенські міста, як Любляна (Емона), Целе (Целея), Птуй (Поетовіо) та інші. В них і зараз можна спостерігати відбитки римської присутності: це залишки фортифікаційних споруд, форумів, терм, античних храмів та раньо-християнських каплиць, які так приваблюють туристів. Старовинна легенда навіть стверджує, що дивовижні, Юлійські Альпи отримали свою назву від імені імператора Юлія Цезаря, який був вражений їхньою красою.

Про східний похід Олександра Македонського писали його соратники і сучасники, історики, філософи і письменники наступних поколінь. Грандіозні завоювання, раптова смерть царя та швидкий розпад його держави незмінно привертали увагу і вимагали пояснень. Раніше за всіх описав похід супутник Олександра Каллісфен (родич і учень Аристотеля) в роботі "Роман про Олександра", в якій возвеличує гегемонію еллінів у поході. Але за останніми даними, цей твір, напевно, був написаний в Єгипті в 1 ст. н.е. невідомим автором. Філософ-кінік і географ Онесикрит написав роман "Про Олександра" в стилі опису виховання кініків.
Після смерті Олександра його похід описав Клітарх. Раніше вважали, шо він запозичував матеріал у Каллісфена, однак тепер доводять, що єгипетський автор запозичив події у Клітарха. Найдостовірнішими серед творів сучасників Олександра є роботи: Хариса (церемоніймейстера при палаці Олександра), Аристобула (будівельника та інженера ) та Птолемея (єгипетського царя). Безпосередньо з часів, коли жив македонський цар, збереглося лише декілька написів, які містять постанови, закони та інші документи від його імені. Так, наприклад, діяльності Олександра в Греції присвячена промова "Про договір з Олександром", вмішена в творах Демосфена, але, очевидно, вона належить іншому оратору, його сучаснику, якого назвали Псевдо-Демосфен.
Всі античні твори, присвячені походу Олександра, можна розділити на дві групи. Перша з них прославляє діяння Олександра, в значній мірі ідеалізуючи його та його діяльність. Серед них найдоброякіснішими...

Версії смерті Александра Македонського
1) Перебуваючи в Індії Александр отримав запалення легень, наймовірніша смерть, так як в ті часи не було антибіотиків і запалення легень вважалося смертельною хворобою ( перед смертю у Александра була велика температура);
2) Після останніх битв в Індії, де Александр був поранений, Александр, можливо підхопив малярію. Фактори які могли це спричинити: лісиста місцевіть, дуже вологий та перемінний клімат. Ця хвороба також викликала сильну температуру в хворої людини;
3) За 13 днів до своєї смерті Александр провів бенкет вчесть походу Кемарха на Аравію. Цар багато випив, і, можливо, був отруєний кимось з його близького оточення;
4) 11р походів виснажили молодого царя, через що він і помер (малоймовірна версія, тому що незадовго до смерті Александр був ще полон життєвих сил)
5) Також існує версія, що в Александра була родова лейкемія крові, яка передалась царю у спадок, але ця хвороба проявляється і раніше,особливо при зміні клімату, тому смерть від лейкемії також малоймовірна.
Яка б не існувала версія смерті великого полководця, всі сходяться до одного, що на момент своєї смерті він був морально сильною людиною яка не поступалась своїм принципам. На момент смерті Александру було 33 роки, тобто він помер ще в досить молодому віці

Всім давно відома легенда про славнозвісного вампіра Влада Дракулу, але давайте розберемся ким він був насправді і через що був проклятий народом і прозваний дияволом. Перш за все варто сказати, що в 15ст Румунія є васалом Туреччини, якій платить велику данину, і князі віддають своїх синів у полон до турків, для покори. Так сталося і з Владом пробувши в турецькому полоні він повернувся назад у Румунію. За час його правління багато людей було вбито, причому він вибирав різні засоби смерті:від посадження на кіл до забивання цвяхів в голову. Саме через його жорстокість з однієї сторони його прославляли, вважаючи месією, а з іншої – проклинали через масові страти. Наслідник Влада 3 Влад 4 пробув при владі не довго,був зарубаний боярами в церкві. Версії смерті Влада Цепеша(Дракул) :
1) Загинув від рук бояр;
2) Був отруєний; 3) Був вбитий турками і його молодшим братом який став яничаром