Андрій Мельник: «Я втратив в особі Миколи Сціборського найсильнішого і найсовіснішого співробітника великого досвіду, величезного знання, безсумнівної відданости. Тому на цьому місці належить йому моя вдячність і посмертне для нього визнання виїмкових його заслуг для Українського Націоналістичного Руху, а разом з тим – для Організації Українських Націоналістів.»

В ділянці пропаганди був Микола Сціборський справдішнім майстром, схоплював зразу суть подій, зокрема ворожих витівок, і реагував відразу з питомою йому гостротою розуму і легкістю пера, завжди з глибоко продуманим змістом і в блискучій формі чи то газетної статті, чи записки, чи меморандуму, чи окремого реферату – інструкції, чи книжки. Залишив по собі ряд цінних творів з кількох ділянок знання, що стали під ставовими для розбудови націоналістичного світогляду; був головним автором устрою і програми ОУН з часів І і ІІ Великого Збору Українських Націоналістів.

Василь Хома, як і більшість загиблих учасників антинімецького підпілля в Житомирі, похований на Богунії, 11-му кілометрі. Звичайно, мало кому з житомирян відоме це ім’я – майже 50 років совєцького режиму після війни зробили справу. Хоч і не спричинив шкоди СССР, а змагався лише проти польських та німецьких окупантів, однак був записаний до ворогів більшовизму.

Яка мета цієї публікації? Найперше, це найширше інформування небайдужої громади про саме тих людей, що боролись за відновлення власної держави українців. Я переконаний, що недовго залишилось до визнання цих людей, які робили те, що має робити кожен українець – постійно і самовіддано боротись проти окупантів власної землі. І неважливо, який то окупант: польський, совєцький, угорський – він має бути оцінений як поневолювач Української Нації і отримати адекватну відповідь на свою агресію. Варгоцький, Зенон, Шуменко Оля, Володя «Сокіл» - саме цих людей мають шанувати сучасники, як таких, що склали власні голови заради нашого майбуття. Дивну маємо сьогодні ситуацію, коли ця «влада» визнає незалежну державу Україна, а Муху, Орлюка, «Хому», Марчака, що загинули за цю ж державу, визнати не бажає. Непослідовність якась, неадекватність. Друге завдання. Можливо це трапиться на очі історикові, учасникові подій, або людині, котра про це щось знає більше, якісь аспекти може доповнити чи використати цю публікацію у власних цілях. Я та Сергій Бабич, який є власне автором цього запису та з дозволу якого я це публікую, будемо дуже вдячні, якщо хтось відізветься та раді, коли це комусь допоможе. Пан Сергій Бабич сам надто потерпів від злочинів тієї влади: відбув 27 років сибірських таборів за любов до України. Саме він, як ніхто, розуміє необхідність повернення нації її справжньої історії. Саме він завжди є одним з ініціаторів визнання та вшанування борців за волю України на Житомирщині.
Не варто надто критично підходити до хронологічної достовірності спогадів - певні неточності помітні, але вони могли виникнути з декількох причин: від подій до запису пройшло понад 50 років і не всі дати могли точно запам’ятатися оповідачу, не всі слова могли бути правильно зрозумілі та застенографовані, результати передруків могли накласти свій слід. Але ж у тому і полягає наше завдання – знайти, зрозуміти та відновити істину.

У дискусії про УПА, яка точиться вже не один рік, досі, так і не проговорено найголовніше: що є у нашому суспільстві причиною протилежних оцінок цього історичного феномену. Фактично громадяни поділені на два табори. Причому представники одного табору називають ветеранів ОУН-УПА зрадниками, а представники іншого, навпаки, називають їх героями, борцями за волю України. У чому ж річ?
Вся справа у проблемі самоідентифікації, себто в тому, що процес консолідації української нації, незважаючи на 18 років незалежності, ще не завершився. І Україна сьогодні залишається дуже неоднорідною. Хоча, безумовно, за останнє десятиріччя відбулися суттєві зміни на краще. Хоча б в національній свідомості людей.
Однак, історична правда щодо багатьох явищ залишається ще несприйнятою, невідкритою, чи взагалі незрозумілою. Поділ України , заангажованість політики, пережитки старої системи, наявність пострадянської ностальгії і багато іншого заважає тверезо оцінити і прийняти деякі факти.
Почнемо з того, що багато хто ототожнює термін ОУН та УПА або ж вважає їх досить близькими за діяльністю . Ось у цьому і головна помилка, бо ж не УПА проголошувала незалежність України 5 липня 1941 , а ОУН (Б) , і в цей період обидві структури були зовсім не пов’язані між собою. Більше того це явище має свою історію, і виникло вперше, незалежно від ОУН, а в суспільстві уявляють їх лише як єдине, неподільне ціле.

Причинами формування молодіжних структур ОУН у вказаний період були: по-перше, невдоволення української молоді через відсутність належного забезпечення її політичних, економічних, культурних, соціальних та національних прав у Польщі та СРСР, а також в роки німецької окупації України; по-друге, прагнення керівників націоналістичного підпілля виховати молодь в українському національному дусі з метою гарантувати поповнення членства Організації у майбутньому; по-третє, прагнення української молоді до активних дій з метою здобуття як української державності, так і особистих громадянських прав.
Основною ж причиною утворення молодіжних структур ОУН було прагнення учасників націоналістичного руху та свідомої української молоді спільно вести боротьбу за створення незалежної України.
Організаційна побудова молодіжних структур ОУН була розроблена керівниками націоналістичного підпілля ще у 1930-х роках. У період 1939-1944 рр. при ОУН існувала організація Юнацтво, яка мала на меті виховання молоді. У 1939-1941 рр. Юнацтво діяло при всіх ланках ОУН у якості окремих молодіжних осередків. Починаючи з 1941 року, Юнацтво було централізоване і розбудовувалось за тим же принципом, що і вся мережа ОУН, тобто поділялося на ланки, станиці, районні, надрайонні, повітові, окружні, обласні та крайові організації. Керівник ланки Юнацтва входив до складу кожного проводу ОУН. Під час німецької окупації України Юнацтво лише в Галичині налічувало понад 26 тисяч осіб.

Прикро, що в наш час є темні сторінки національної історії; прикро, що панує невігластво, байдужість та спотворення історичної справедливості. Одним з болючих питань, яке негайно має бути порушено, є питання національної пам’яті, питання вшанування справжніх героїв. Хто вони – петлюрівці, бандерівці, мельниківці, упівці, дивізійники «Галичини», бійці підрозділу «Нахтігаль» та багато інших вояків? Якою бачили вони Україну? За що боролись? Чому гинули? Чому так однобоко подається НАША НАЦІОНАЛЬНА історія?
Запитайте перехожих на вулиці міста, чи багато хто знає про Романа Марчака? Одиниці. Прикро, адже саме до міста Житомира і має відношення цей вірний син українського народу. Прийшов час згадати «Моргуна» тим, заради пробудження національної свідомості кого він пішов на Схід, зложив свою голову на далекій і невідомій для нього Житомирщині. Отже, ХТО ВІН?

30 серпня ц. р. в Житомирі на розі Гімназійної і Бердичівської вулиць впали від куль диверсанта визначні діячі Українського націоналістичного руху – члени Проводу Українських Націоналістів: Омелян Сеник та Микола Сціборський.
Омелян Сеник народився в 1891 р. у Яворові на Галичині, де здобув там середню освіту. За світової війни служить в Австрійській армії, з повстанням Української Держави й вибухом українсько-польської війни йде до Української Галицької Армії і разом з нею в ранзі сотника проходить весь її шлях – від боїв з поляками на заході до переможного походу, об’єднаних під командою Головного отамана Симона Петлюри Українських Армій проти большевиків, на Київ в серпні 1919 р. По закінченню збройних змагань вертається додому на Західні Українські Землі, де під проводом полковника Андрія Мельника в лавах Української Військової...