Андрій Мельник: «Я втратив в особі Миколи Сціборського найсильнішого і найсовіснішого співробітника великого досвіду, величезного знання, безсумнівної відданости. Тому на цьому місці належить йому моя вдячність і посмертне для нього визнання виїмкових його заслуг для Українського Націоналістичного Руху, а разом з тим – для Організації Українських Націоналістів.»

В ділянці пропаганди був Микола Сціборський справдішнім майстром, схоплював зразу суть подій, зокрема ворожих витівок, і реагував відразу з питомою йому гостротою розуму і легкістю пера, завжди з глибоко продуманим змістом і в блискучій формі чи то газетної статті, чи записки, чи меморандуму, чи окремого реферату – інструкції, чи книжки. Залишив по собі ряд цінних творів з кількох ділянок знання, що стали під ставовими для розбудови націоналістичного світогляду; був головним автором устрою і програми ОУН з часів І і ІІ Великого Збору Українських Націоналістів.

«Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова. Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур’яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках,полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… Їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків…»

Василь Хома, як і більшість загиблих учасників антинімецького підпілля в Житомирі, похований на Богунії, 11-му кілометрі. Звичайно, мало кому з житомирян відоме це ім’я – майже 50 років совєцького режиму після війни зробили справу. Хоч і не спричинив шкоди СССР, а змагався лише проти польських та німецьких окупантів, однак був записаний до ворогів більшовизму.

Ще в кінці грудня 1942 р. радянські війська вступили на територію України. 18 грудня вони звільнили с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської області .
Продовженням і розвитком перемоги радянських військ під Сталінградом стали наступальні операції на південно-західному напрямку в січні – березні 1943 року. У ході Донбаської наступальної операції радянські війська завдали чергової поразки гітлерівцям і звільнили східну частину Донбасу. У результаті Харківської наступальної операції Червона Армія звільнила важливий в економічному і стратегічному відношенні Харківський промисловий район. Рушилися надії гітлерівського керівництва на залучення Туреччини та інших країн Близького Сходу до війни на стороні Німеччини, які тепер бажали зберігати...

Яка мета цієї публікації? Найперше, це найширше інформування небайдужої громади про саме тих людей, що боролись за відновлення власної держави українців. Я переконаний, що недовго залишилось до визнання цих людей, які робили те, що має робити кожен українець – постійно і самовіддано боротись проти окупантів власної землі. І неважливо, який то окупант: польський, совєцький, угорський – він має бути оцінений як поневолювач Української Нації і отримати адекватну відповідь на свою агресію. Варгоцький, Зенон, Шуменко Оля, Володя «Сокіл» - саме цих людей мають шанувати сучасники, як таких, що склали власні голови заради нашого майбуття. Дивну маємо сьогодні ситуацію, коли ця «влада» визнає незалежну державу Україна, а Муху, Орлюка, «Хому», Марчака, що загинули за цю ж державу, визнати не бажає. Непослідовність якась, неадекватність. Друге завдання. Можливо це трапиться на очі історикові, учасникові подій, або людині, котра про це щось знає більше, якісь аспекти може доповнити чи використати цю публікацію у власних цілях. Я та Сергій Бабич, який є власне автором цього запису та з дозволу якого я це публікую, будемо дуже вдячні, якщо хтось відізветься та раді, коли це комусь допоможе. Пан Сергій Бабич сам надто потерпів від злочинів тієї влади: відбув 27 років сибірських таборів за любов до України. Саме він, як ніхто, розуміє необхідність повернення нації її справжньої історії. Саме він завжди є одним з ініціаторів визнання та вшанування борців за волю України на Житомирщині.
Не варто надто критично підходити до хронологічної достовірності спогадів - певні неточності помітні, але вони могли виникнути з декількох причин: від подій до запису пройшло понад 50 років і не всі дати могли точно запам’ятатися оповідачу, не всі слова могли бути правильно зрозумілі та застенографовані, результати передруків могли накласти свій слід. Але ж у тому і полягає наше завдання – знайти, зрозуміти та відновити істину.

31 марта с.г Красная Армия завершила зимнюю кампанию против немецко-фашистских войск.
За время зимней кампании советские войска нанесли вражеским армиям тяжёлые военные поражения. Красная Армия нанесла немецко-фашистским войскам крупнейшее поражение в истории войн: поражение под Сталинградом, разгромила немецкие войска на Северном Кавказе и Кубани, нанесла ряд тяжёлых поражений врагу в районе Среднего Дона на Воронеже, ликвидировала вражеские плацдармы на Центральном фронте (Ржев-Гжатск- Вязьма) и в районе Демянска прорвала блокаду Ленинграда.

Після того, як у 1939 р. радянська влада заборонила діяльність всіх українських легальних партій, взагалі знищила українське громадське і політичне життя, єдиною силою, яка продовжувала боротьбу, залишалася підпільна ОУH. Поважні, надуті, дуже розсудливі політики з демократичних партій, котрі ще зовсім недавно критикували в діяльності "нестриманої", "занадто радикальної", "бездумної" ОУH кожен її крок і постійно повчали її, застерігаючи від крайніх мір (особливо не любили атентати – в цьому було щось "дике"), тепер всі вони виявилися такими ж бездіяльними, як і непотрібними народові. Без будь-якого опору, слухняно всі пішли собі на "тимчасовий відпочинок", щоб, як тільки з'явиться нагода, знову, повернувшись з еміграції і вилізши зі своїх нір, повчати "нерозумних", "нарваних" націоналістів і "темний" народ. Hа те вони і політики.